понедельник, 1 сентября 2014 г.

Читаємо українською!

Оксана Забужко - постать в усіх сенсах прогресивна, скажу більше - це «культова особа», яка не любить забронзовілих класиків і письменників із надутими щоками: вона їм цілковита протилежність. Українська письменниця, тексти якої не потребують рекламування (ще не написані нею, вони уже мають потенційного читача); філософ, чиї наукові дослідження відрізняються авторською пошуковістю і глибиною думки; дуже жіночна жінка, що полюбляє вишукані прикраси і хороший макіяж; вельми дотепна і смілива людина, що може на якихось політичних телепрограмах на кшталт «Свободи слова» Савіка Шустера побороти словом непоборних опонентів. В Україні Оксана Забужко з 1996 (від часу першої публікації роману-лонґселера «Польові дослідження з українського сексу») залишається найпопулярнішим україномовним автором — загальний наклад проданих її книжок станом на 1 січня 2003 становить понад 65 тис. примірників. Крім того вона є авторкою численних культурологічних статей і есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Оксана Забужко провадила авторську колонку в деяких періодичних виданнях («Panorama», «Столичные новости» тощо), вела літературні майстер-класи в Київському університеті. Твори Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися 16 мовами світу та удостоєні Поетичної Премії Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов’язання, США). Володарка багатьох літературних нагород — премії Фонду ім. Гелен Щербань-Лапіка (США, 1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), Фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Ґрац (2002) та ін. Оксана Забужко живе на письменницькі гонорари. Значна частка її доходу — надходить від книг, виданих за кордоном. Твори Забужко змогли завоювати європейські країни, та мають своїх прихильників у США. У серпні 2006 року журнал «Кореспондент» включив Забужко в число учасників рейтингу ТОП-100 «Найвпливовіших людей в Україні», до цього в червні книга письменниці «Let my people go» очолила список «Краща українська книга», ставши вибором читачів Кореспондента № 1. Вже 16 січня 2009 року експрезидент України В.Ющенко нагородив Оксану Забужко орденом княгині Ольги III ст. за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України. У 2012 році отримала відзнаку «Золотий письменник України».


«Польові дослідження з українського сексу» - це один з перших романів у сучасній українській літературі, що відверто описує особисте життя жінки! Сюжет роману побудований навколо складних відносин української поетеси, що приїхала викладати в США, і американського скульптора. Однак головна цінність книги не в фабулі зі стилістикою, а той факт, що це перший вітчизняний феміністичний роман, що став, по суті, маніфестом сексуальності жінки у пострадянській Україні. Відверті еротичні сцени принесли славу з легким відтінком пікантності як самій книзі, так і її автору. Роман перекладено 11 мовами та двічі інсценізовано!


«Музей покинутих секретів» - це новий роман Оксани Забужко, над яким письменниця працювала багато років, перші критики вже встигли назвати шедевром, а авторку порівняти з Достоєвським і Томасом Манном. Це - сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го. Велика література і жорстока правда - про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою. Саме такого тексту бракувало українській літературі! Це - новий жанр: роман 21-го століття, де майстерно поєднуються історичний детектив, соціально-психологічне полотно й містичний трілер, сни і ява міняються місцями і українська історія за останні шістдесят років уперше постає живою і цілісною. На 830 сторінках - десятки доль і сюжетів: бойові стежки УПА, закриті КГБ архіви, забуті драматичні сторінки радянських 1970-80-х і буремних 1990-х... Все це, переломившись у долях головних героїв, народжує новий погляд на наше сьогодення. «Це роман про любов і смерть, - говорить сама письменниця, - про те, що зі смертю насправді ніщо не кінчається».

«Сестро, сестро» - це проза на важливу тему для літератури кінця ХХ – початку ХХІ століття. Ця книга – про світ дівочих товариств, світ сестринства. Я впевнена: жінка пізнає себе тільки через ототожнення з іншою жінкою. І ще раз хочу нагадати: я пишу не від імені жінки, а від імені людини, яка є жінкою. «У тебе мусила б бути сестра – на чотири, ні, на п'ять років молодша. Над цілим твоїм дитинством кружляли безтілесні жіночі імена, міняючись місцями, перекликуючись навзаєм, – ти не знала, до чого їх приточити, а лялькам давати не важилась: імена були не «лялькові», тобто не зняті з живих людей, а якісь нізвідкісні – немов крізь стогін самопливом вигулькнулого імени, що надовго опосідало твій внутрішній слух (а вони всі гули як стогін, найчастіше повторюване – «Іванна»), хтось добивався до тебе – хтось, хто хотів бути названим...»

«Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» - книжка провідної української письменниці, підсумковий плід її багаторічних роздумів — це вражаюча інтелектуальна подорож крізь віки, культури й конфесії в пошуках «України, яку ми втратили». Ключем до неї стає розкритий О. Забужко «код Лесі Українки». Аристократка і єретичка, спадкоємиця древнього лицарського роду і продовжувачка гностичної традиції, ця найвидатніша з українок залишилася незрозумілою в радянській Україні і майже незнаною широкій публіці — в Україні незалежній. Чому? Відповіддю на це питання стає велика історична драма «прихованої війни», яку Оксана Забужко з притаманною їй відвагою виносить із забуття і, на багатому літературному й історичному матеріалі, відновлює на повен зріст. Це не лише фундаментальна історико-культурна студія чи вишукана філологічна екзегетика. Це ще й книга про наше сьогодення — про те, як жорстоко ми розплачуємося за втрату і забуття багатовікової лицарської культури... Хто ми — Україна чи Малоросія? Європа чи Росія? Чи українська релігійність — це те саме, шо візантійське православ'я? Звідки взялись тамплієри на берегах Дніпра? Яку таємницю берегли «таємні товариства» малоросійських дворян XIX ст.? Звідки в «Лісовій пісні» зашифрована легенда про Грааль? Чи й справді українці — це «селянська нація»? В чому різниця між демократією і хамократією? В чому полягав модерний «український проект» і чи вдалося нам його реалізувати?..


«До комп’ютерна антиутопія» — так сьогодні Оксана Забужко визначає жанр свого прозового дебюту в 1989 році. Це — «Книга буття. Глава четверта», вперше опублікована у харківському журналі «Прапор» (нині — «Березіль»). Хіба могла авторка передбачити тоді, що за рік-два перші громіздкі ІBM, шифри й коди яких могли розібрати нечисленні спеціально навчені фахівці, почнуть поступово перетворюватися на компактні PC та ноутбуки, здатні заволодіти часом і розумом кожного з нас, і що її фантастична повість виявиться не такою вже й фантастичною? У книжці йдеться про ще не «комп’ютерне», але повністю автоматизоване, врегульоване суспільство, кожен член якого має стати повноцінним членом Цивілізації — пройти Ритуал, виконавши нормативи вбивства. Інакше кажучи, Забужко відсилає нас до Книги Буття в Біблії, в четвертому розділі якої йдеться про Каїна та Авеля. Але в Забужко не Каїн, а Авель вбиває свого брата, після чого дістає ім’я вбитого... 

Комментариев нет:

Отправить комментарий