«Я з того «Відродження», що стріляє»: сучасні українські письменники на війні. Частина 1

Світ зійшовся клином на обороні цієї землі.

І навіть якщо буде щось опісля цього, навіть тоді –

нам іншого вже, мабуть,

ніколи насправді не буде треба»

Я. Чорногуз

Написати на цю тему мені підказав  пост в Instagram медіа «Грунт»  

Тож, в цій статті я познайомлю вас із шістьма письменниками, які долучилися до лав Збройних Сил України, видають книги в яких говорять   про реалії війни, кожного дня ризикуючи своїм життям.

 Артур Дронь — український поет, військовослужбовець, народився 2000 року. Закінчив Львівський національний університет ім. Івана Франка,  факультет журналістики. З 2021 — івент-менеджер у «Видавництві Старого Лева». У 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення пішов добровольцем і відтоді несе службу в 125 окремій бригаді територіальної оборони ЗСУ. Із серпня 2022-го — у складі бригади виконує завдання в зоні бойових дій на території Донецької, а згодом Харківської областей.

Перебуваючи на фронті, він продовжує писати вірші. Сьогодні його пронизливі тексти вже перекладені різними мовами світу. А на один з віршів Артура Дроня   «Лука»  музикант Віктор Морозов написав пісню. 

«Я був дуже радий, що Артурові сподобалася ця моя музична інтерпретація, адже вірш дуже болісний і повʼязаний з реальними загиблими побратимами поета-воїна, збірним образом яких і став метафоричний «Лука», про що мені й розповів під час зустрічі Артур. Та й, зрештою, всі його вірші пронизливі, правдиві й дивовижні, позбавлені будь-якого пафосу й фальшу, глибокі і прозорі!» В. Морозов

Автор збірок віршів «Гуртожиток №6» та «Тут були ми». Його вірші надруковані в антології сучасної української поезії «Молоді голоси» (2021), збірці оповідань «Моє тихе Різдво» (2022), поетичній антології «Поміж сирен: нові вірші війни» (2023). Окремі вірші вийшли в перекладах литовською, англійською, польською, італійською, фінською, норвезькою, білоруською, естонською, іспанською, французькою.

Поетична збірка «Тут були ми»

Вірші, що увійшли до книги, написані на фронті, але вони не про війну. Вони про людей, які люблять більше, ніж бояться. Які були тут і не пішли звідси. Такою мовою солдати згадують своїх, а діти пишуть листи на аркушах шкільного зошита. Нею говорять про біль і надію. Прощаються і люблять. Книжка «Тут були ми» проілюстрована роботами художниці Катерини Сад, а також уривками листів, які військові отримали від дітей. Увесь прибуток від продажу цього видання буде перераховано у благодійний фонд «Голоси дітей», що надає безкоштовну психологічну допомогу дітям та родинам, які постраждали від війни

Любов переможе (читає Артур Дронь)

    Ярина Чорногуз - українська поетеса, волонтерка, військовослужбовиця, морський піхотинець, бойовий медик, розвідниця Збройних сил України, учасниця російсько-української війни. Лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (2024) за збірку  «[dasein: оборона присутності]».

Народилась Ярина в 1995 року в місті Києві. Закінчила факультет гуманітарних наук Національного університету «Києво-Могилянська академія» (2019).

У 2010-х роках була активісткою Громадянського руху «Відсіч». Учасниця Революції гідності. Координаторка ініціативи «Переходь на українську», співорганізаторка проєкту «Мовомарафон-25», організаторка акції «Весна на граніті». Була парамедиком-волонтером на ротаціях у медичному добровольчому батальйоні «Госпітальєри».

Авторка збірки віршів «Як вигинається воєнне коло» (2020), присвячена коханому Миколі Сорочуку («Красний»), який загинув 22 січня 2020 року на передовій від кулі снайпера та «[dasein: оборона присутності]» (2023).

Збірка «[dasein: оборона присутності]»

Поезії Ярини Чорногуз — це своєрідні листи з фронту, листи з передової, де ти не знайдеш опису бойових дій чи переліку звільнених територій. Це листи про біль від утрати загиблих побратимів та посестер, листи про буття на війні тут і зараз, про усвідомлення та прийняття власного вибору піти воювати, листи про те, як виглядатиме світ після всього цього болю, що розриває зсередини. Листи про те, як виглядає оборона твоєї присутності в цьому світі.

Ці тексти Ярина написала за останні півтора року ротації на фронті, значна частина якої припала на повномасштабну війну. «У цій добірці, — пише Ярина, — промовлятиме моя пам’ять про Скадовськ і морське узбережжя Херсонщини, Сєвєродонецьк та Маріуполь, висоти над Новоайдаром, дорогу Бахмут‒Лисичанськ і села по той бік Сіверського Дінця, річки, яка стала українським Стіксом. І всі вони відчуваються мені як ще одна мала батьківщина, бо вони переміряні нашими кроками вздовж і впоперек. Деякі вільні й оборонені, більшість з них — ще належить звільнити».

«Поезія — це моя медитація. Не всім близька, далеко не всім зрозуміла, місцями надто особиста, місцями надто далека й філософічна, але в ній точно є моя правда про смерть, любов, межу, на якій стається пізнання. Такий собі трикутник війни», — пише Ярина.

    Василь Мулік - український офіцер-вертолітник, письменник, поет. Народився у 1983 році.   Закінчив Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба. З початком російської збройної агресії проти України з 15 березня 2014 виконує завдання на Сході України. Людина з незвичним, дуже непростим, унікальним життєвим досвідом та бойовим шляхом, який органічно знаходить відображення у його творчості.

У липні 2021 року у видавництві «Білка» вийшла його книга «Congo-Донбас. Гвинтокрилі флешбеки» про участь у війні на сході України та у миротворчих місіях ООН.

У січні 2025 року вийшла друком нова поетична збірка «Базальт».

Збірка «Базальт»

«…Все пересохне, перемелеться, переболить –

Попіл розвіє вітер та змиє дощ…

Тільки чогось твій базальт – досі горить,

Тліє між ребер, степів і центральних площ.

Як воно буде далі? Та, мабуть, ніяк…

Мружитись хижо… А подумки – впасти ниць.

Не переб’є тютюн, не заллє коньяк

Сіль її сліз та солодкість її ключиць»

«Іноді нам здається, ніби наші серця, наші душі, та й ми самі — застигли та перетворилися на брили холодного прадавнього каменю. Але там, під шарами чорної породи, вирує полум’я — невгасимий вогонь. Вогонь нашої любові, вогонь нашої ненависті. Наших бажань, емоцій і почуттів. І для кожного — для кожного! — так чи інакше настає час, коли цей вогонь роздирає зсередини кам’яну крицю наших сердець і лине назовні — нестримним, палаючим потоком вогняної лави»,  - так говорить про свою нову збірку автор.

Книга складається з чотирьох розділів. Три блоки поезій: «Любов», «Війна» та «Суб’єктивна реальність». Четвертий розділ збірки — це фантасмагорична, але водночас соціально-реалістична п’єса про прадавніх забутих богів та їхні (й не тільки їхні) пригоди у нашій з вами реальності.

Однак поділ на розділи досить умовний. Адже теми любові, війни та реальності тісно сплетені у тугий, вібруючий джгут почуттів та відчуттів, образів та сенсів, алегорій та алюзій, метафор, тригерів та больових точок…

Відгук з мережі

«Вірші Василя Муліка – то є любов. З першого до останнього рядка. Його поезії неймовірні. Якщо він пише про війну, то це концентрована чиста лють та кришталево-дзвінка ненависть. Холодна та обпікаюча, як лід. Ні жалю, ні прощення ворогу. Нічого безглуздо-зайвого. Все, як я люблю. Якщо це про любов, то це просто Космос. Це зорі і вихори галактик у глибині зіниць коханої. Це настільки чуттєво і прекрасно, що цар Соломон скурив би свою Пісню Пісень із заздрощів. Це настільки просто і щемко, що хочеться заламувати руки від надлишку почуттів. І просто плакати від щастя і ніжності. Він філософ. І він щось таке знає про Всесвіт і про це життя. Щось таке потаємне, приховане від поверхневого погляду. Він відверто розповідає про чарівні і страшні таємниці буття у кожному своєму вірші. Майте сміливість почути і побачити. Майте живе серце пережити ці почуття».

Поезія, народжена в небі: про що пише командир військового Мі-8

    Валерій Пузик - український художник, письменник, режисер. Народився 1987 року,  за освітою художник-дизайнер. Активний учасник виставок живопису та графіки в Україні та за кордоном. Режисер документальних короткометражних стрічок, а також відеопоезій.
Автор книг «З любов'ю — тато», «Бездомні пси», «Моноліт», «Я бачив його живим, мертвим і знову живим», «Шахта. Ранкове зведення», співавтор книги «Наші Котики. Бліндаж».

У 2014 році проілюстрував поетичну книгу Андрія Ребрика «Хроніки кохання і смерті». Того ж року, режисер Богдан Дацюк, створив короткометражний документальний фільм «Нідлякого» про Валерія Пузіка, як художника.
У січні 2015 пішов добровольцем на фронт. Брав участь у бойових діях на Донбасі в складі 5 батальйону Добровольчого українського корпусу Правого Сектора.

З березня 2022 року перебуває в лавах Збройних Сил України. Валерій малює картини на ящиках від боєприпасів. Вони є в приватних колекціях США, Канади, Великобританії, Швейцарії, Аргентини, Франції, Польщі, Іспанії, Німеччини, України тощо.

Про його творчість докладніше можна почитати тут

Внаслідок обстрілу російськими військами Харкова 23 травня 2024 року загорілася друкарня Factor druk. Серед знищених книжок - майже увесь наклад книжки «Мисливці за щастям» Валерія Пузіка. Вціліло всього 200 примірників, які напередодні обстрілу були переміщенні в інший цех. Ці книги були представлені на Книжковому Арсеналі у Києві.
 

«Мисливці за щастям»: нотатки з життя на деокупованій Херсонщині — збірка щемких оповідань про життя на фронті та на деокупованих територіях, з яких, попри звільнення, війна нікуди не пішла. Села зруйновані, поля заміновані, але там живуть люди, які вірять, турбуються одне про одного, будують плани, усміхаються всупереч усьому. На деокуповані вулиці повертаються діти й весна. Книжку присвячено Максиму «Далі» Кривцову, поету і військовослужбовцю, який загинув у січні 2024 року.

«Мисливці за щастям» — це книга, яку я писав минулого року під час перебування у Херсонській області. Я довго вагався видавати ці тексти чи ні. Вагався, адже клаптикова ковдра з життя маленького підрозділу. Вагався, адже я нічого в цих текстах не змінював. Вони були свідченням тут-і-зараз про нашу присутність. Свідченням про те, що ми ще живі. Тоді мені важливо було фіксувати стани, емоції, розмови, ситуації», — із допису Валерія Пузіка на особистій інстаграм-сторінці.

Дмитро Лазуткін - український поет, журналіст, телевізійний продюсер, спортивний коментатор. Народився 1978 року. Закінчив Національний технічний університет України («НТУУ КПІ»). Працював інженером-металургом, тренером з карате, журналістом.

З 2023 року проходив військову службу у складі 47 ОМБр «Маґура» (начальник служби зв'язків із громадськістю) і у 59 ОМПБр ЗС України. Військове звання - майор.

Є автором вірша «Реквієм», який, покладений на музику Алли Загайкевич, став однією з частин ораторії «З нами Бог» режисера Сергія Проскурні. Ця ораторія, присвячена Героям Небесної Сотні та військовим, що воюють на сході України, була поставлена на Софіївській площі до 23-ї річниці Незалежності України. Автор текстів кількох пісень гурту Kozak system.

У 2024 році став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за книгу поезій «Закладка». І у тому ж році вийшла його нова поетична збірка «Будемо жити вічно».

 Збірка «Будемо жити вічно»

Вірші цієї книги Дмитро Лазуткін написав під час війни. Переважну більшість — під час служби в лавах ЗСУ на Мелітопольському та Авдіївському напрямках у складі 47 окремої механізованої та 59 окремої мотопіхотної бригад. Це жорсткі тексти, дуже реалістичні й безжальні. Усі події відбулися насправді, всі герої — невигадані. Ця поезія — мов смажене м’ясо історії. В основу книги Дмитра Лазуткіна лягли сюжети, які автор хотів, але не зміг забути.

 Вірш «Міжсезоння і різнотрав’я» читає автор

    Павло Вишебаба – український екоактивіст, музикант та письменник. Співзасновник та голова ГО «Єдина планета», посланець з питань толерантності ПРООН в Україні. Народився в Краматорську 1986 року. Закінчив Маріупольський державний університет. 2012 року, після закінчення з відзнакою університету, переїхав до Києва. Брав активну участь у Революції гідності, зокрема у роботі прес-центру Штабу національного спротиву. Після повалення режиму Януковича протягом двох років працював у прес-службі Кабінету міністрів України, займаючись міжнародною комунікацією та зв'язками між міністерствами, а згодом комунікаціями Верховної Ради України.

У 2014 році відмовився від використання російської мови, перейшовши на спілкування українською, аргументуючи цей вчинок окупацією Краматорська «найманцями РФ та колабораціоністами».

24 лютого 2022 року він пішов у військо і зараз є командиром відділення у 68 окремій єгерській бригаді ім. Олекси Довбуша. Павло продовжує підтримувати зв’язок з тилом через поезію та музику, яку публікує у мережі. 

24 грудня 2022 року вийшла друком дебютна збірка віршів Павла «Тільки не пиши мені про війну». Наклад книжки – 15 тисяч примірників, причому кожен примірник надрукований за передзамовленням. Половина віршів у збірці написані вже після повномасштабного вторгнення, а решта – до 2022 року, адже війна Росії проти України триває вже одинадцятий рік.

«Поезія пояснює почуття – що ми відчуваємо, перебуваючи саме тут, на фронті. Мені здається, це дуже важлива функція зараз, тому що всі читають поезію – і ті українці, що перебувають за кордоном, і ті, що у тилу»,  – говорить Павло.

 «Тільки не пиши мені про війну»

 Збірка вже стала бестселером українського книжково ринку і продовжує займати провідні позиції серед топ продажів. А ще, на офлайн зустрічах Павло Вишебаба читає власні вірші та збирає кошти для ЗСУ. А у 2024 році вона стала лауреатом Всеукраїнської літературної премії ім. Василя Симоненка  в номінації «Найкраща перша поетична збірка».

Книга є особливою для автора, оскільки вона присвячена темі війни, особистих переживань солдата на фронті та тих, хто чекає його вдома. Однойменний вірш він адресував своїй донечці. До речі, цей вірш перекладено щонайменше 15 мовами світу.

Пісню на основі однойменного вірша виконує українська співачка Анастасія Олегівна Прудіус (усім відома, як Kola) разом із автором. Цей вірш Вишебаби набув великої популярності під час війни і став основою для ліричної та водночас потужної пісні, яка зворушує серця слухачів.

 

 Неймовірний концерт у підтримку ЗСУ: Вишебаба, Пташка, Байдак, Дереш у Києві, де на 40 хвилині пролунала повітряна тривога і всі глядачі спустились в укриття ( співали під гітару Коля Серьга та Павло Вишебаба(«Культурний десант»), Катерина Поліщук (Пташка) співала «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці».

До речі, після перегляду цього концерту на каналі YouTube я купила цю збірку, бо вірші Павла неймовірні, особливо в його виконанні. А які там надзвичайні ілюстрації, виконані неймовірно талановитим художником Юрієм Шаповалом. А ще майже під кожним віршем QR-код, зчитавши який ви можете переглянути відео-прочитання вірша як самими автором так і українськими акторами.

Ця книжка просто надзвичайний мистецький проєкт, в якому поєднались слово, художнє мистецтво, музика і безперечно мистецтво створення книги. Не дарма вона користується таким попитом. Дуже раджу придбати цю неймовірнцу збірку.

Вірш «Пташка» пам’яті, і від імені тих, хто назавжди залишився захисниками Маріуполя…хто загинув на Азовсталі  читає автор

І, насамкінець хочу привести повністю вірш, яким починається збірка і який є відзеркаленням того, що зараз відбувається в Україні, про незламність українців і віри в нове покоління. Це покоління, до якого надежить Павло Вишебаба, гідне своїх пращурів, і на плечі якого ліг цей тягар битви за Незалежність з таким підступним ворогом. 

 Моє покоління

Історія в книгах довга, наживо — минає стрімко,

моє покоління пише сльозами й вогнем сторінку.

До біса маневрів список, дивіться, які ми вперті,

дивіться, як сміємося прямо в обличчя смерті.

Дивіться на наші танці з руйновищ, постів, окопів,

над головами уламки, з-під ніг вилітає попіл,

контемпорарі в підвалах для тих, хто лихої вдачі.

Моє покоління плаче так, щоб ніхто не бачив.

Якщо би всю сіль з копалин жбурнути в страждання світу,

то більшість у наших ранах розквітла би горицвітом.

Із кожним життям навколо недоля і доля спільні.

Прислухайтесь — у полоні ворожому чутно співи.

За мить як піти в атаку, ми молимось про спасіння,

якщо Бог і є, він носить форму мого покоління.

Чи прийме він нас, хто знає. Святих серед нас немає.

Дивіться, як ми лютуєм, як пристрасно ми кохаєм.

Коли чорна тінь повстала від Маріка до Говерли,

ми билися, як востаннє. І вижили. І померли.

Якщо, як і ми, уголос, ти весело й непохитно

читаєш це українською, значить ми бились гідно.

5 липня 2022, с. Новоукраїнка Дон. обл.

Проєкт Culture Fights Back: Ukrainian Artists at War / Культура дає відсіч: українські митці на війні розповідає про митців та представників громадського суспільства, які долучилися до лав Збройних Сил України.

Дізнавайтесь історії українських письменників та поетів, які продовжують говорити про реалії війни, видавати книги і навіть поезію, кожного дня ризикуючи своїм життям.

Безмежно дякуємо ЗСУ за щоденний наш захист, віримо в них і разом до Перемоги!

 Далі буде...